Причини бідності
Голод
Бідна людина завжди голодна … У багатьох країнах риса бідності недарма характеризується ставленням до доходу, необхідного для купівлі базового мінімуму продуктів. Уряди виробляють спеціальні програми, спрямовані на боротьбу з недоїданням: Єгипет лише у 2008–2009 роках витратив на продовольчі субсидії $3,8 млрд. – 2% ВВП. У голоду і бідності кругова порука: недоїдання робить людину слабшою, вона втрачає продуктивність або зовсім хворіє, позбавляється роботи, відсутність доходу не дозволяє їй харчуватися належним чином.
Насправді все складніше. Згідно з описаною логікою, люди, що живуть на 99 центів на день, повинні витрачати всі кошти на більшу кількість калорій. Однак досвід 18 найбідніших країн показує: багато незаможних родин могли б витрачати на їжу на 30% більше, якби повністю скоротили витрати на тютюн та алкоголь. А коли у них з’являються зайві гроші, вони купують не більше поживні, а смачніші, дорогі і часом шкідливі продукти.
Ми живемо у світі, який може забезпечити необхідною кількістю калорій кожного жителя планети. Все завдяки сільськогосподарським інноваціям останніх століть, у тому числі впровадженню нових агрокультур (тільки картоплі Європа завдячує 12% приростом населення у 1700–1900 роки). Додамо сюди такі чинники, як покращення санітарії, вдосконалення транспортної системи навіть у найвіддаленіших куточках світу та зменшення фізичної роботи – все це змушує людство почуватися менш голодним, навіть споживаючи менше калорій. Вчені відзначають зниження споживання калорій у загальносвітовому масштабі протягом останніх 25 років.
Якщо ми хочемо вирішувати проблему системно і запобігати довгостроковим наслідкам недоїдання, потрібно в першу чергу звернути увагу на маленьких дітей і тих, хто ще не народився.
Дівчатка в Індії – менш бажане поповнення у сімействі, ніж хлопчики, так що їх відлучають від грудного харчування раніше, і це безпосередньо впливає на дитяче здоров’я. У Танзанії діти, народжені у матерів, які отримували необхідну кількість йоду під час вагітності, показували згодом кращі успіхи в школі, ніж їхні однолітки, яким не дісталося йоду. Вчені встановили: якби кожна африканська мати приймала капсули йоду, загальний рівень освіти на континенті зріс на 7,5 %. Турбота про те, щоб дитині в потрібний момент дісталися певні мікроелементи (і щоб мати це розуміла), не менш актуальна, ніж багатотонні постачання зерна до найбідніших країн.
Хвороби
Бідняки – часто хворі люди, і нездужання явно впливають на обсяг заробітку. Страждають не тільки люди, а й цілі країни – у тому числі ті, які схильні до малярії: доходи на душу населення в Кот-д’Івуарі або Замбії, половина населення яких страждає від цієї хвороби, становлять лише третину від доходів жителів країн, малярії не схильних. Тим часом цих гігантських витрат можна уникнути за допомогою мізерних витрат: оброблена інсектицидом надліжкова сітка обійдеться не більше ніж $14, а служить протягом багатьох років.
Кенійські діти, які приймали антигельмінтні препарати протягом тривалого часу, навчалися довше та успішніше, а згодом заробляли на 20 % більше, ніж діти, які отримували відповідне лікування короткочасно. У свою чергу, діти, які не отримували такого лікування, мали нижчий економічний і соціальний статус, згодом народжували слабших дітей.
Важко зберігати здоров’я без чистої води та елементарних гігієнічних заходів. Два з половиною мільярди людей, як і раніше, позбавлені покращеної санітарії, менше половини населення планети має доступ до каналізації. В Індії, згідно з останнім переписом, 5161 місто – з них хоча б часткова каналізаційна мережа споруджена лише в 6%. Відсутність належної каналізації скорочує ВВП африканських країн на 2%, в Індії більш ніж на 6%.
Навіть наймасштабніші проблеми часом вирішуються найменш витратними засобами. Найбідніша замбійська родина може дозволити собі достатньо хлорного відбілювача, щоб очищати питну воду як завгодно довго. Пляшка хлору на місяць обійдеться їм у $0,18 (за умови, що сім’я витрачає $1,10 на тиждень тільки на олію), а це знизить ризик діареї у дітей на 50%. Мешканці Замбії, втім, знають про цей ефект, але лише 10% використовують хлор – і навіть знижка на корисний хімікат, оголошена в рамках одного експерименту, спонукала до купівлі лише 50% мешканців.
Не можна сказати, що бідняки не дбають про своє здоров’я. В Індії навіть дуже бідна сім’я витрачає на медичні потреби до 5% щомісячного бюджету (у Пакистані, Панамі та Нікарагуа – до 4%). Бідняки витрачають на лікування легких недуг стільки ж, скільки і багаті, проте, на відміну від багатіїв, схильні ігнорувати симптоми хронічних хвороб. До того ж, дорогому лікуванню вони вірять набагато більше, ніж дешевій профілактиці (між тим доступність недорогих медичних процедур забезпечена і в найбідніших країнах – жителям навіть віддалених районів Індії потрібно пройти не більше двох миль, щоб знайти медпункт із кваліфікованою медсестрою). Середньостатистичний індійський бідняк відвідує лікаря раз на два місяці, менш як чверть цих відвідувань припадає на безкоштовні державні установи, більше половини – на приватні клініки. Такий вибір міг би мати сенс, якби приватна медицина в Індії була кваліфікованішою, але це не так: третина приватних лікарів зовсім не мають вищої освіти.
Інша гостра проблема – вакцинація. Біднякам часто важко повною мірою оцінити її користь: якщо дитині роблять щеплення від кору, то вона не хворіє на кір, але ж не хворіє на неї і багато хто з тих, хто не пройшов вакцинацію. Дається взнаки і звичка батьків відкладати щеплення на потім, навіть якщо вони розуміють їхню користь.
У найбідніших регіонах Індії рівень імунізації становив лише 2% від усіх дітей до двох років. Цей показник не можна було пояснити ні відсутністю грошей, ні відсутністю вакцини (вона була доступна безкоштовно), ні тим, що батьки нехтували здоров’ям дітей (якщо діти хворіли, батьки витрачали величезні гроші на їхнє лікування).
Дуфло та колеги вирішили вивчити проблему експериментальним шляхом: відібрали півтори сотні сіл та розділили їх на три групи. Мешканцям сіл із першої групи самим потрібно було йти до найближчого медпункту. У другій групі було організовано пересувний пункт щеплення – у таких селах рівень вакцинації виявився втричі вищим, ніж у селах першої групи. Нарешті, третя група сіл виявилася охоплена роботою такого ж пересувного пункту щеплення, але при цьому тим, хто пройшов вакцинацію вручався невеликий подарунок – мішечок сочевиці. Вартість подарунка була не така вже й велика, проте він послужив стимулом не відкладати вакцинацію своєї дитини на потім, до того ж умови вакцинації виявилися організовані максимально зручним сільським мешканцям. Результат? Вакцинованих стало ще вдвічі більше – у середньому 39%. А ще ідея з подарунком удвічі зменшила питому вартість імунізації на людину через зменшення накладних витрат на медперсонал, у роботі якого тепер не було простоїв.
Експеримент із сочевицею показав: навіть забобони бідняків (на кшталт антищеплювального страху) не такі вже й сильні, якщо для них припадає більш вагомий аргумент (кілограм сочевиці) або якщо більшість перешкод на їхньому шляху заздалегідь усунута (зручний пересувний медпункт). Спростити шлях до правильних дій, створивши правильні стимули, – ось правильний засіб і від прокрастинації зокрема, і від бідності загалом. Важливо лише, щоб ці стимули були оптимально адаптовані до умов країн, що розвиваються.
Неписьменність
Стати грамотним жителем країни, що розвивається неважко – у більшості таких країн школи є, більше того, вони безкоштовні, принаймні на початковому рівні. 95% індійських дітей мають школу в радіусі півмилі від будинку. У країнах Африки початкова освіта є 70 %. І все-таки половина дітей, яким є доступним навчання, школи не відвідують. Комусь не дозволяє здоров’я (згадаймо приклад кенійських дітей), когось просто не відпустили батьки, які вважають, що серед десяти братів і сестер грамотним цілком може бути лише один. Навіть якщо дитина дісталася школи, знання їй ще не гарантовані: вчителі в Бангладеш, Еквадорі, Перу пропускають один робочий день із п’яти, в Індії та Уганді ще частіше.
Що краще позначиться на успішності школярів: безкоштовні обіди? Додаткові підручники? Дослідники провели кілька експериментів, і найефективнішим виявився наймання вчителів за контрактом. У кенійських школах наймали додаткових викладачів із місцевого населення, щоби зменшити розмір класів. З ними укладали тимчасовий контракт, який продовжували, коли учні демонстрували успіхи. Результат? Саме діти, розподілені до контрактників, встигали з багатьох предметів набагато краще. Їхні однолітки, які навчалися у вчителів на постійній ставці, ніякої вигоди від зменшення класів не отримали.
Не лише вчителям, а й батькам має бути вигідно відправляти дітей вчитися. Для цього в Мексиці впровадили програму грошового переказу: він забезпечений сім’ї лише в тому випадку, якщо діти регулярно відвідують школу, а вся сім’я звертається за профілактичною медичною допомогою. Сім’я отримувала більше грошей, якщо діти переходили з початкової школи до середньої та якщо до школи ходила дівчинка, а не хлопчик. Виплати були подані як компенсація сім’ї за втрату зарплати, яку їхня дитина не отримала, вирушивши до школи замість роботи.
Втім, навіть розуміючи зв’язок між здобуттям освіти і подальшим благополуччям, батьки в країнах, що розвиваються, схильні до деяких помилок. 70% батьків учнів із 640 мадагаскарських шкіл вважають, що випускник середньої школи піде на державну службу (насправді роботу отримують лише 33%). Ті ж батьки схильні вважати, що початкові роки освіти окупаються набагато менше, ніж наступні: на їхню думку, кожен рік початкової освіти збільшить дохід дитини на 6%, а кожен рік середньої освіти – на 12% (насправді кожен рік навчання збільшує заробіток більш-менш пропорційно).
Ще одна велика проблема, що гальмує шкільну успішність, – переживання власного соціального статусу. Афроамериканські учні гірше справляються із тестами, якщо їм доводиться вказувати на титульному аркуші свою расу. Індійські вчителі занижували оцінки учням із нижчих каст і були більш справедливі, якщо не мали уявлення про соціальний статус дитини. Можливо, до цього схильні вчителі з вищих каст? Ні, найгірші оцінки ставлять вчителі з такої самої нижчої касти.
Багатодітні сім’ї
Бідні сім’ї – це багатодітні сім’ї. Питання багатодітності стоїть настільки гостро, що уряди найбідніших країн ухвалюють жорсткі закони про обмеження народжуваності. Так зробив індійський уряд у 1976 році, пообіцявши великі фінансові дотації для сімей, які погодяться на стерилізацію: за два роки було стерилізовано 8,25 млн осіб. Схожим шляхом пішов Китай з його політикою «Одна сім’я – одна дитина». При цьому примусове обмеження народжуваності далеко не завжди позначається на добробуті єдиної дитини. Немає жодних доказів того, що діти з невеликих сімей більш освічені.
Проблему потрібно вирішувати на етапі планування сім’ї, який найчастіше упускається. За даними ООН, заповнення нинішнього незадоволеного попиту на контрацептиви може призвести до щорічного зниження материнської смертності на 27%, скоротить кількість незапланованих вагітностей з 75 млн. до 22 млн. на рік. У країнах, що розвиваються, надзвичайно високий рівень підліткової вагітності: у Мексиці, Панамі та Гватемалі цей показник становить до 9,2 народження на 100 жінок-підлітків (у США, де один з найвищих показників підліткової вагітності в розвинених країнах – 4,5 народження на 100 підлітків). Підлітки не тільки вагітніють, а й заражаються СНІДом.
Багато просвітницьких програм на цю тему швидше відлякують підлітків, зовсім забороняючи будь-які сексуальні контакти, тоді як куди розумніше було б інформувати потенційних жертв ВІЛ про те, якою є ймовірність і конкретні умови зараження. Кенійські дівчата чудово знають, що незахищений секс загрожує вагітністю. Знають вони і про те, що створення сім’ї може бути непоганим варіантом, якщо майбутній батько – солідна доросла людина. Але вони не знають, що саме секс із літніми чоловіками дає значно більшу ймовірність передачі ВІЛ. Програми, які акцентують увагу саме на цих подробицях, домагаються значно меншого рівня вагітностей та захворюваності на ВІЛ.
Багатодітність для бідняків – це й своєрідна форма інвестування. Більшості бідних людей важливо знати, що їхні діти подбають про них у старості. У 2008 році в Китаї більше половини людей похилого віку жили зі своїми дітьми. Щоправда, не менш популярний і протилежний погляд на проблему: а чи не дешевше зовсім не заводити зайвих їдців? В Індії надзвичайно доступні і дуже дешеві аборти за ґендерною ознакою: дівчатка небажані. Придорожня реклама в Делі пропонує нелегальні послуги з визначення статі майбутньої дитини, спокушаючи гаслом «Витратьте 500 рупій зараз і заощаджуйте 50 000 рупій на майбутній посаг».
Люди похилого віку в розвинених країнах можуть зовсім не залежати від своїх дітей, маючи можливість жити самостійно завдяки соціальному забезпеченню та медичній страховці. Соціальні гарантії держави – ось міра, яка зараз вирішує цілу низку проблем: позбавляє необхідності мати так багато дітей (зокрема, так багато хлопчиків, які в найбідніших сім’ях бажаніші), дозволяє відкладати гроші на старість, веде до суттєвого зниження народжуваності та зменшення дискримінації щодо дівчаток.
Способи боротьби з бідністю
Економія
Вирушаючи з центру міста до небагатих околиць майже будь-якої країни, що розвивається, туристи незмінно дивуються кількості недобудованих будинків уздовж доріг. Одні будинки зі зведеними стінами, але без даху, інші – з дахом, але без вікон, у третіх недобудовано стіну. Якщо турист запитає власників таких будинків про стан їхнього житла, вони дадуть відповідь: «Ми будуємо будинок поступово і тим самим економимо». Не найкращий засіб для вкладення, чи не так? Чи не вигідніше віднести запасені гроші в банк, а потім одразу добудувати будинок? Але банк навряд чи зустріне бідняків люб’язно – управління їх мізерними рахунками вимагає великих витрат, а отже, комісія клієнта буде надто високою. Тому у бідняків немає банківських рахунків, хоча формально мають цього право. Вирішення проблеми, однак, не тільки в тому, щоб дати біднякам конкретні фінансові інструменти на кшталт вкладів, а й у тому, щоб навчити їх способам розумної економії.
Врожаї будуть набагато вищими, якщо фермери будуть удобрювати землю; добрива дороги, а й урожай приносить дохід вище. Але найчастіше фермери ухвалюють рішення про купівлю добрив перед посадкою насіння, коли грошей за минулий урожай майже не залишається і витрачати їх на відкладений зиск просто шкода. В рамках однієї благодійної програми африканським фермерам одразу після збирання врожаю надавалася можливість купити ваучер із правом на придбання добрив під час сівби. До того ж співробітники ходили фермерськими будинками, пропонуючи ваучери безпосередньо (а адресна підтримка тут має велике значення – згадаємо історію з вакцинацією та сочевицею). Частка фермерів, які використовують добрива, зросла наполовину, і ефект був набагато вище, ніж від 50% зниження цін на добрива.
Послідовно накопичувати на майбутнє зручніше тим, хто має виразний образ цього майбутнього, а він у жителів країн, що розвиваються, є не завжди. Занадто важко залишатися вмотивованим, якщо живеш одним днем. Почуття безпеки – ось що потрібне біднякам, а це почуття може бути забезпечене лише послідовною державною підтримкою.
Страхування ризиків
Частка сільської бідноти, зайнятої у фермерському бізнесі, може сягати 98 %. При цьому більше половини займаються денною роботою, їхній заробіток підкоряється нагоді. Додамо сюди природні катаклізми, які нерідко завдають колосальної шкоди сільському господарству країн, що розвиваються. У Бангладеш у звичайні роки заробітна плата сільському господарстві може бути на 18% вище або нижче за середній рівень.
Що можуть зробити бідні, щоб упоратися з цими ризиками?
▶ Працювати більше. Однак у важкі часи посухи чи зростання цін на сировину це призведе до жорсткої конкуренції, а та спровокує зниження зарплати.
▶ Вкласти зусилля в менш ризиковані заняття (в опитуванні, проведеному в 27 селах у Західній Бенгалії, навіть домогосподарства, які стверджували, що працюють на землі, присвячували сільському господарству лише 40 % свого часу; звичайна сім’я в цьому дослідженні складалася з трьох працюючих людей із сімома професіями).
▶ Мігрувати до міста (втім, випадки, коли переїжджає вся родина, порівняно рідкісні: переїзд одного батька сімейства або братів гарантує, що стан сім’ї не буде залежати повністю від невірного міського заробітку, дозволяє підтримувати місцеві зв’язки).
▶ Взаємодопомога – вона в селах найбідніших країн розвинена на дуже високому рівні. Однак така практика має свої нюанси. Дослідження, проведене на Філіппінах, виявило правило: коли в сім’ї поганий урожай чи хтось втрачає роботу, інші сім’ї у селі приходять на допомогу, але коли один член сім’ї серйозно занедужує, на допомогу ніхто не прийде. Чим викликана така тактика: чи мимовільним очікуванням обману чи страхом, що взаємодопомога може бути не завжди, – неясно.
Тим часом офіційне страхування у найбідніших країнах розвинене надзвичайно слабко. Частково це викликано потенційною неблагонадійністю суб’єктів страхування та побоюванням непередбачуваних наслідків соціальних благ. Якщо навіть без медичної страховки незаможні постійно відвідують лікарні, як вони поведуть себе, коли візити стануть безкоштовними? І чи не виникне у лікарів спокуси призначити лікування дорожче – все одно воно оплачується державою?.. Інша проблема в тому, що багато бідняків зовсім не розуміють концепції страхування: навіщо сьогодні платити гроші за те, що відбудеться завтра, а швидше за все взагалі не станеться?
У ситуації, коли приватні страхові компанії не мають великого інтересу заводити бізнес у найбідніших країнах, має проявити ініціативу держава. При цьому вона має бути готовим до додаткових витрат, націлених на довгострокові наслідки. Коли у Гані фермерам запропонували страховку від посухи з великою знижкою на початковий внесок, майже всі фермери прийняли пропозицію. Більше того, ті, хто отримав недорогу страховку, стали більше замислюватися про довгострокові наслідки: частіше удобрювали свої угіддя, аніж ті, хто страховку не купував, більше дбали про своє здоров’я, щоб мати сили працювати. У міру того, як свідомість бідняків зростає, державні субсидії можуть зменшуватися.
Кредитування
Бідняки часто живуть у борг, і він обходиться їм набагато дорожче, ніж багатіям. У сільських районах Індії дві третини бідняків мають позички, при цьому 23% позичали гроші у родичів, 18% – у лихварів, 37% – у крамарів і лише 6,4% отримали гроші в офіційних джерелах. Ті з них, хто живе на 99 центів на день, платять у середньому 3,84% на місяць (що еквівалентно річній ставці в 57%) за неофіційні кредити – це обходиться їм набагато дорожче, ніж власникам кредитних карток у США з їхньою процентною ставкою близько 20% на рік.
Чому біднякам призначаються такі високі ставки? Чому дешевше давати кредити багатшим людям? Кредитори захищають себе від можливого дефолту, вимагаючи початкового внеску: що більший внесок позичальника, то менше у нього спокуси обдурити кредитора. Чим більше позичальник може закласти, тим більшим може бути його кредит. Отже, розмір кредиту прив’язаний до суми, яка вже має позичальник. Виходить, позичати можуть дозволити собі лише багатії… А ще кредитор має зібрати про позичальника максимально повну інформацію, зусилля з її пошуку потребують часу, а час – це гроші, які має покрити відсоткова ставка. Словом, біднякові простіше піти по гроші до знайомого лихваря.
Єдиним реальним зрушенням у цій проблемі стало мікрофінансування. Сьогодні воно охоплює сотні мільйонів позичальників у всьому світі. Піонер мікрокредитування Мухаммад Юнус отримав за власний проект Нобелівську премію миру. Так, кредитори МФО діють жорсткіше, ніж лихварі, котрі нерідко дозволяють позичальникам вибирати спосіб і терміни повернення боргу, – бідняк, який взяв мікрокредит, зобов’язаний повертати фіксовану суму щотижня (і тому більше половини жителів нетрів Хайдарабада як і раніше, вирушають за грошима до лихварів, незважаючи на доступність МФО в їхніх районах.). Але такою є ціна компромісу: саме жорстка політика дозволяє знизити адміністративні витрати та ризики кредитування.
Підприємництво та держслужба
Здається, «бідняк» та «підприємець» – поняття несумісні? Але бідні люди не чужі заповзятливості; мабуть, через обставини вона розвинена в них навіть краще, ніж у жителів благополучних країн. І їхні стосунки з грошима складніші, ніж видається на перший погляд. Сам факт, що навіть після сплати дуже високих процентних ставок лихварям бідним таки вдається заробити достатньо грошей, щоб погасити кредити (а вони дуже рідко не виконують зобов’язання), означає, що вони заробляють ще більше грошей у перерахунку на вкладену рупію чи песо. Проблема в тому, як усвідомити цей прибуток і пустити його у потрібне русло.
Можливо, біднякам просто не вистачає початкового імпульсу? Щоб відповісти на це питання, дослідники розробили спеціальну благодійну програму для Бангладеш. Найбіднішим жителям села видавався первісний актив (пара корів, швейна машинка), невелика грошова допомога як оборотний капітал, з ними проводилися уроки фінансової грамотності. Через кілька років результат був очевидним: найбідніші селяни дійсно навчилися заробляти, примноживши початковий капітал і віддаючи роботі набагато більше часу, їх щомісячні витрати збільшилися на 10%. А головне, змінилися їхні погляди життя: вони навчилися свідомо економити, змінили погляди здоров’я та загальний добробут.
Зрозуміло, йдеться швидше про успішні домогосподарства, ніж успішні бізнес-проекти: створені бідняками підприємства, як правило, надто малі. Аналіз даних з 18 найбідніших країн показав, більшість підприємств, керованих бідняками, немає оплачуваного персоналу, активи цих підприємств також, зазвичай, дуже обмежені. У Хайдарабаді лише 20% підприємств мають власну окрему кімнату. Дуже мало хто має якийсь транспорт.
Самі бідняки найкращою долею вважають держслужбу. У найбідніших сім’ях індійського Удайпуру 34% батьків хотіли б, щоб їхній син став державним учителем, а 18% – щоб він був найманим працівником у приватній фірмі. Щодо дівчаток, то 31% батьків мріють, щоб дочка стала вчителькою, 19% – медсестрою, 31% бачать її на якійсь іншій державній роботі.
Секрет мрії простий: державна посада – це стабільність. Зрештою, саме стабільна зайнятість – те, що відрізняє середній клас від бідних. Зростання зайнятості на фабриках значно більше збільшило зарплати індійських робітників, ніж зростання продуктивності сільського господарства, викликане знаменитою Зеленою революцією .
Якщо більшість бажаних робочих місць і шкіл зосереджена у місті, переїзд туди міг стати першим кроком до зміни свого статусу. Проте лише 10 % поїздок до міста тривають довше трьох місяців, постійна міграція зустрічається порівняно рідко (усього 4 % тих, хто мігрував у Пакистані, 6 % – у Кот-д’Івуарі та Нікарагуа, 10 % – у Перу). У місті бідняки рідко стають настільки цінними працівниками, щоби господар утримував їх довше.
Знову ми приходимо до необхідності зовнішньої підтримки, яка має виходити від держави. Очевидний захід – створення спрощеного процесу міграції до міст, який підкріплювався б ефективним соціальним захистом (це зменшило б залежність від місцевих громадських зв’язків, за які особливо тримаються сільські мешканці). Зрештою, ми маємо вражаючий приклад Ден Сяопіна, який дозволив у 1970-х заповзятливим селянам заводити приватні господарства і тим самим підштовхнув Китай до стрімкого фінансового розвитку.
Якість політичних рішень
Державна політика країн, що розвиваються, нерідко є сумним видовищем: біля керма знаходяться авторитарні лідери, влада корумпована, соціальні системи не працюють. До того ж у політичної системи країн, що розвиваються, поганий анамнез: з колоніальних часів там прийнято керувати країною не для її розвитку, а для викачування максимальної кількості ресурсів. Деколонізація не скасувала цей порядок.
За часів британського панування в Індії різні її райони мали різні правила збирання земельних доходів, встановлені переважно з випадкових причин. В одних районах відповідальність за збирання земельного податку покладалася чомусь на місцевого феодала-землевласника. В інших фермерам пощастило нести індивідуальну відповідальність за свої податки: у цих регіонах розвивалися кооперативніші відносини. І досі через багато років після скасування податку райони, які керувалися феодальним чином, мають нижчу врожайність, меншу кількість шкіл і лікарень, характеризуються більш напруженими соціальними відносинами.
Можливо, впливати на ситуацію потрібно ззовні? Чи не краще знайти ефективного менеджера з розвинених країн? І якщо керувати цілою країною важко, чи не почати з невеликих міст, над якими буде взято шефство? Але чи багато бачимо прикладів такого управління? Ні, зате знаємо багато прикладів колоніальних держав, які не витримали своєї ваги і, зрештою, втратили колонії, що розбіглися. Все тому, що захопити владу набагато простіше, ніж потім грамотно керувати. Спроба американців встановити ринкову демократію в Іраку – один із яскравих прикладів.
Свобода не буває нав’язана ззовні, інакше це свобода. Суспільні принципи мають формуватися знизу нагору і формулюватися місцевим населенням. Такі базові принципи здорового суспільства, як демократія чи право власності, реалізуються на місцях через безліч конкретних дрібних інституцій та дій. Чим детальніше ми вивчаємо життя в країнах, що розвиваються, тим краще бачимо, що воно не чорно-біле. Навіть дуже недосконалі вибори і половинчасті рішення змінюють стан справ на місцях.
Президент Індонезії Мухаммед Сухарто одноосібно правив країною протягом 30 років (1968–1998), всіляко пригнічував політичні свободи і привласнив $35 млрд – рекорд серед диктаторів. І при цьому вивів країну з глибокої економічної кризи, піднявши рівень життя індонезійців. Він отримав максимальну вигоду з нафтового буму, що почався в 1960-х роках, а нафтові гроші йшли, крім іншого, на будівництво шкіл. Сухарто дуже цінував освіту за пропагандистські можливості, а жителі, які оволоділи грамотністю, стали більше заробляти. Розширення освіти супроводжувалося масштабною програмою з поліпшення харчування дітей: недоїдання країни скоротилося удвічі у період із 1973 по 1993 рік.
Це не виправдовує диктатури країн, що розвиваються, але переконує в тому, що мотиви політичних еліт досить складні і не завжди втілюються на шкоду населенню. Жорсткою централізованою владою цілком під силу проводити часткову децентралізацію на місцях, полегшуючи життя бідноти.
Успішна боротьба з бідністю можлива навіть у найгірших умовах, якщо ми зосереджені на конкретних заходах та вимірних результатах. Щодо корупції, то її ризик існує завжди, і головне тут – не допускати ускладнень, які неминуче виникають, якщо уряд змушує населення робити речі, які щось не розуміє і не цінує (начебто примусової вакцинації), і якщо робота самого уряду контролюється недостатньо ретельно.
Уряд Уганди регулярно надавав школам гранти на утримання будівель, купівлю підручників та додаткові навчальні програми. Однак лише 13% коштів доходило до шкіл, решта осідала у кишенях місцевих чиновників. З’ясувавши це, європейські волонтери сприяли розголосу отриманих відомостей. Чи послідувала за цим помста з боку корупціонерів? Навпаки, міністерство фінансів почало щомісяця надавати найбільшим газетам інформацію про те, скільки грошей було спрямовано для шкіл. Половина директорів шкіл, які отримували менше, ніж потрібно, подали офіційні скарги, і вони були задоволені. Через деякий час волонтери повторили своє дослідження та виявили, що тепер школи отримують до 80% дотацій. Так, злодії в уряді раді привласнити собі гроші, що погано лежать – але тільки доти, поки за ними пильно не дивляться.
Занадто багато спроб допомогти біднякам розбиваються про «проблему трьох I»: ideology, ignorance, inertia. Виною всьому або ідеологія, або невігластво, або інертність, а часто всі вони разом узяті.
Велика реформа освіти в Індії була покликана якісно змінити підзвітність шкіл перед батьками та учнями. Кожне село мало сформувати сільський комітет з освіти, який контролював би роботу свого навчального закладу, міг клопотати про найм додаткових вчителів. Через п’ять років опитування показали, що 92% батьків нічого не чули про такі комітети. Кожен четвертий із опитаних дорослих не знав, що перебуває у комітеті; з тих, хто знав, дві третини поняття не мали про дане їм право наймати вчителів. Що ж, «проблема трьох I» очевидна: тут і ідеологія (декларована опора на народне самоврядування), і невігластво (влада, мабуть, до ладу не з’ясували, що дійсно потрібно сільській бідноті; та, у свою чергу, поняття не мала про свої права), і інертність (спустя).
Три принципи та п’ять уроків
Філософія боротьби з бідністю, якої дотримуються автори цієї книги, спирається на три принципи:
▶ геть загальні концепції, якими б добрими вони не були: виявляйте увагу до подробиць життя бідняків;
▶ вивчіть, як бідні люди приймають рішення, чим при цьому керуються та заручниками яких помилок виявляються;
▶ будьте готові експериментувати з заходами боротьби з бідністю, завжди перевіряйте свої ідеї практикою, щоб зрозуміти справжні причини явищ.
Немає чарівної палички, яка б миттєво позбавила світ бідності, але є багато рішень і прийомів, які творять чудеса. Банерджі та Дюфло закінчують книгу п’ятьма уроками, які вони винесли з багаторічної роботи в найбідніших країнах:
1. Часто бідні просто недостатньо поінформовані: вони бояться вакцинувати своїх дітей, не знають, як передається ВІЛ або скільки добрив потрібно використовувати на полях. Їм потрібно більше інформації, але при цьому далеко не кожна інформаційна кампанія є ефективною. Найкраще, якщо ви:
- у максимально конкретній формі повідомляєте людям раніше не відоме їм (загальні заклики на кшталт «ніякого сексу до шлюбу для кенійських дівчат» працюють слабо, рекомендація «уникайте незахищеного сексу з літніми чоловіками» – куди краще);
- подаєте інформацію яскраво та захоплююче (годяться і телешоу, і комікс, і лялькова вистава);
- вселяєте цим людям довіру.
2. Бідняки повинні пам’ятати надто багато зобов’язань, про які жителі цивілізованих країн не замислюються через побутовий комфорт, що давно утвердився. Бідняки повинні думати про те, чи достатньо вітамінів отримують їхні діти, бо вони не мають доступу до збалансованої здорової їжі. Бідняки змушені рахувати кожну копійку, тому що у них немає доступу до пенсійних вкладів та соціального забезпечення. Зрозуміло, на все це у бідняків не вистачає ні сил, ні знань і проблема в тому, що найчастіше немає тих, хто готовий приймати ці рішення за них.
3. Бідні не можуть розраховувати на ринок та соціальні інститути саме тому, що ринок та соціальні інститути не розраховують на них! Результат – негативні відсоткові ставки на ощадних рахунках бідняків, непомірні відсотки за кредитами, непрозорі варіанти страхування. Разом з тим ринку не замовлений шлях до країн, що розвиваються. Мікрокредитування зробило позики за доступнішими ставками доступними мільйонам бідняків. Ідентифікація людей по зовнішності та безлічі персональних даних здатна спростити грошові перекази бідним верствам населення. Справа ще й у тому, що найчастіше просувати потрібну населенню послугу зручніше безкоштовно – приватний бізнес на це не піде, але державній владі такі заходи під силу. Таким є субсидування страхових внесків, роздача ваучерів на добрива, безкоштовні ощадні рахунки. Зрозуміло, субсидовані ринки потребують ретельного контролю та регулювання.
4. Бідність – не доля, і країни, що розвиваються, не приречені на поразку через свою історію. Найчастіше вина численних проблем – не змова злодіїв, а якийсь недолік у плануванні соціальних заходів чи всюдисуща «проблема трьох I». Зміни на краще в управлінні можливі і без докорінної зміни існуючих політичних та соціальних структур. Простір для позитивних дій є завжди: досягніть того, щоб усі мешканці села прийшли на важливі збори, приділяйте більше уваги роботі держслужбовців, частіше притягуйте до відповідальності винних…
5. Життя бідняків занадто часто визначається самоздійснюваними пророцтвами, коли вони діють під впливом нав’язаних ними або самостійно набутих уявлень про те, наскільки мало вони можуть. В результаті діти кидають школу, тому що вчителі переконують їх у розумовій неповноцінності, самі вчителі нехтують обов’язками, тому що ніхто не чекає, щоб вони ходили на роботу щодня, політики, яких обирають абияк, не прагнуть змінювати життя електорату на краще. Змінити негативні очікування нелегко, але можливо: це відбувається, коли до бідного села приїжджає лікар і обходить будинки з пропозицією вакцинації та мішком сочевиці, коли до шкіл приходять добровольці-вчителі, чий заробіток прямо залежить від результату роботи. Успіх надихає сам себе та запускає наступні позитивні зміни.
