Сьогодні розберемо працю, яка змусила половину економістів світу скрипіти зубами, а іншу половину — аплодувати стоячи. Томас Пікетті написав 700-сторінкову працю із не дуже захоплюючою на перший погляд назвою – «Капітал у XXI столітті».
Звучить як підручник для бухгалтерів? Оманливе враження. Це детектив про те, як капіталізм методично перетворює ваших онуків на нових кріпаків.
Одна формула яка пояснює, чому багаті багатіють, а решта — ні
Французький економіст витратив 15 років на аналіз даних із XVIII століття до наших днів.
Результат? Елегантна формула, яка пояснює, чому ваш сусід-рантьє живе краще, ніж ви при всіх ваших бізнес-досягненнях: r > g
Де r – дохідність капіталу (скільки приносять активи у відсотках), а g – темп зростання економіки.
Коли прибутковість капіталу стійко перевищує зростання економіки, відбувається магія: спадкоємцям достатньо відкладати частину доходу з капіталу, щоб багатство зростало швидше, ніж заробляє все населення.
Простими словами: якщо у вас є 100 мільйонів, які приносять 7% річних, а економіка зростає на 2%, ваше багатство збільшується в 3,5 рази швидше, ніж доходи найманих працівників. Автоматично. Без зусиль. Назавжди.
Чорний гумор історії: чому XX століття було аномалією
Знаєте, що найцинічніше у дослідженні Пікетті? Єдине, що зупинило зростання нерівності у XX столітті – дві світові війни.
Не соціальні реформи. Не прогресивні податки. Не профспілки. А руйнування капіталу бомбардуваннями, експропріацією та хаосом.
Після 1945 був «славний період» (1945-1975), коли здавалося, що капіталізм навчився бути справедливим. Але це була ілюзія, створена купами руїн, де довелося все відбудовувати заново.
З 1980-х ми повернулися до історичної норми: нерівність зростає, як у ХІХ столітті. Тільки тепер з айфонами та Netflix що маскує реальність.
Чому Маркс мав рацію (але не зовсім)
Пікетті робить те, що рідко вдається економістам: він серйозно ставиться до Маркса, але не перетворюється на його фаната.
Маркс мав рацію: капітал має тенденцію до нескінченного накопичення.
Маркс помилився: він не врахував, що технічний прогрес може підтримувати зростання продуктивності досить довго, щоб відстрочити апокаліпсис.
Різниця критична: Маркс передрікав крах системи. Пікетті просто показує, що без втручання капіталізм перетворюється на спадкову аристократію.
У вас є капітал → ви багатієте швидше за інших → ваші діти отримують капітал → вони багатіють ще швидше → їхні діти… і так нескінченно.
Меритократія? Забудьте. Соціальні ліфти? Розібрані на металобрухт.
Практичний висновок для тих, хто управляє капіталом
Якщо ви читаєте це, швидше за все, ви на правильній стороні формули r > g. Ви маєте активи. Ви думаєте про довгострокові стратегії. Ви не живете від зарплати до зарплати.
Хороша новина: система працює на вас. При правильному управлінні ваш капітал зростатиме швидше за економіку. Це математика, а не везіння.
Погана новина: якщо у вас немає капіталу, наздогнати тих, хто має, стає практично неможливо. Високі зарплати більше не творять багатства — вони лише дозволяють пристойно жити.
Ще похмуріша новина: якщо ви не передасте капітал дітям правильно вони втратять конкурентну перевагу за одне покоління.
Що пропонує Пікетті (і чому це ніколи не станеться)
Французький економіст не є революціонером. Він пропонує прогресивний податку капітал на світовому рівні.
Ідея гарна: обкласти великі статки податком в 1-2% щорічно, щоб уповільнити концентрацію багатства. Гроші направити на освіту та інфраструктуру, аби хоч якось урівноважити можливості.
Реалізм цієї ідеї: десь між «світом у всьому світі» та «безкоштовним обідом». Для глобального податку потрібна міжнародна координація. А податкові гавані, офшори та армії юристів кажуть: «Удачі».
Натомість ви можете використати цю ідею з точністю до навпаки: поки політики обговорюють, як обкласти капітал розумні люди думають, як його захистити та мультиплікувати.
Чому вчить ця книга ?
Пікетті математично доводить: якщо ви заробляєте гроші лише працею, ви програли ще до початку гри. Не має значення, наскільки висока ваша зарплата.
Багатство створюється капіталом. Крапка.
Чому цю книгу варто прочитати (або хоча б зрозуміти її суть)
1. Розуміння системи: Коли знаєш правила гри перестаєш дивуватися результатам.
2. Стратегічне планування: Якщо r > g, то логічно зосередитись на активах, що приносять r, а не на підвищенні зарплати (g).
3. Захист капіталу: Коли політики починають говорити про податки на багатство, корисно розуміти, звідки ростуть ноги цих ідей.
4. Передача наступним поколінням: Структурування успадкування не розкіш, а необхідність. Інакше ваші онуки повернуться до зарплати та кредитів.
Цинічна правда
Книга Пікетті популярна з іронічної причини: її читають ті, кого вона критикує. Мільйонери скуповують дослідження про нерівність, щоб краще зрозуміти як працює система, в якій вони виграють.
Це ніби вівці купували підручник для вовків, щоб зрозуміти, чому їх постійно їдять. Тільки в нашому випадку вівці вже перетворилися на вовків і тепер вивчають, як стати альфою зграї.
Практичне застосування
Якщо після цього огляду у вас виникло бажання закрити книгу і продовжувати жити як раніше — ваше право.
Якщо зрозуміли, що капітал потрібно не накопичувати, а інвестувати з прибутковістю вище за темпи зростання економіки — ми на одній хвилі.
Якщо усвідомили, що передача капіталу дітям потребує такої ж стратегії, як його створення, — час поговорити.
P.S. Книга на 700 сторінок, саммарі нижче – 20 хвилин читання. Якщо хочете повну картину – читайте Пікетті.
Міфи меритократії
У XIX столітті вважалося цілком природним, що крихітна група населення володіла більшою частиною національного багатства, і нікому не спадало на думку доводити їхній добробут тим, що представники цієї групи — розумніші, талановитіші чи працездатні, ніж решта населення. У сучасному демократичному суспільстві, в першу чергу в США, заснованому на меритократії і проголошує рівність прав усіх громадян, вкрай важливо пояснити, що суттєва нерівність умов життя виникає з різниці в індивідуальних здібностях і докладених зусиллях (розумна і справедлива підстава), а не через спорідненість і спадкову ренту (випадок).
Протягом XX століття багато як ліберальних, так і консервативних економістів прагнули довести, що від економічного зростання виграють все, що розподіл національного доходу між працею і капіталом залишається стабільним, що в сучасному світі капітал втратив своє значення і що наша цивілізація не тримається більше на спадковому багатстві та родинних зв’язках, а процвітає.
Однак численні недавні дослідження свідчать про невідповідність цих поглядів реальності.
Динаміка майнової нерівності
Незважаючи на зміну структури капіталу протягом двох століть (від землі до сучасних промислових та фінансових активів) співвідношення розміру капіталу до національного доходу залишилося практично незмінним.
Дані показують стабільне зростання приватного капіталу з 1970-х років. На початку 70-х загальний розмір приватного капіталу перевищував розмір річного національного доходу приблизно 2–3,5 разу; у 2010-х він уже перевищував розмір річного національного доходу приблизно у 4–6 разів.
Таке зростання пояснюється не лише низьким економічним зростанням та високим рівнем заощаджень, а й процесами приватизації державних активів, що відбуваються останні десятиліття. Екстремальним прикладом зростання приватного капіталу внаслідок приватизації є Росія, де величезні капітали приватних осіб утворилися виключно внаслідок переходу державної власності у приватні руки.
Майнова нерівність в історичній перспективі
Вивчення історичних даних показує, що дуже висока концентрація багатства (наприклад, у Франції, Англії, Швеції) відносно стабільно зберігалася протягом усього XVIII і XIX століть.
До 1910 року найбагатшим 10% населення належало 80–90% всього національного багатства, а найбагатший 1% населення володів 50–60% багатства. У цей період придбання капіталу у спадок або в результаті вигідного шлюбу забезпечувало комфортний рівень життя, недоступний для тих, хто заробляв життя працею, незалежно від рівня освіти та обраної професії.
Інші 90% населення практично не мали власності. Приклад історії Франції з її революцією, проголошенням принципів загальної рівності, скасуванням станових пільг та привілеєм, запровадженням Цивільного кодексу, що надає рівний захист прав власності, показує, що ці заходи ніяк не вплинули на зростання концентрації капіталу. Введення загального голосування та скасування майнового цензу поклали край домінуванню вищого класу в силу закону, проте ніхто не скасовував економічних законів, дія яких призводить до появи класу рантьє.
Гіперконцентрація багатства в європейських країнах протягом століть пояснюється тим, що економіка в цей час зростала вкрай повільними темпами і рівень прибутковості капіталу завжди був вищим за рівень зростання економіки.
І лише в період 1914–1950 років поєднання таких різних факторів, як дві світові війни, повоєнна розруха, запровадження прогресивної системи оподаткування та швидке зростання економіки, створило безпрецедентну в історії ситуацію, коли зростання економіки перевищувало зростання прибутковості капіталу, яке впало зі звичайних 4–5% до 1–1,5. У цей період частка багатих 10% населення у національному багатстві впала до 60–70% у 1950–1970 роках, а частка найбагатшого 1% населення – до 20–30% у 1950–1970 роках. Така динаміка спостерігалася у всіх великих європейських державах.
Однак схоже, що цей етап в історії економіки наближається до кінця і є ймовірність, що у XXI столітті розмір прибутковості капіталу знову почне перевищувати рівень зростання економіки.
З урахуванням передбачуваного уповільнення зростання населення (згідно з прогнозом ООН, зростання населення впаде з 1,3% (1990-2012) до 0,4% до 2030 року і встановиться в розмірі близько 0,1% до 2070 року) і зниження темпів інновацій, очікується, що рівень зростання економіки в розвинених країнах за умови розвитку альтернативних джерел енергії замість вуглеводнів, що виснажуються).
При цьому рівень прибутковості капіталу, хоч і залежить від різноманітних технологічних, психологічних і соціально-культурних факторів, у середньому в грубому наближенні дорівнюватиме 3–4%, якщо мати на увазі, що ефект інфляції на середній рівень прибутковості капіталу незначний.
Поява середнього класу
Після Другої світової війни майнова нерівність у Європі безпрецедентно знизилася, що призвело до утворення середнього класу. Тобто майже половина населення вперше в історії зуміла суттєво підвищити свій добробут, що становить значну частину національного капіталу.
Це пояснює ентузіазм, який охопив Європу у повоєнні роки: всім здавалося, що капіталізм зжив себе, майнова нерівність та класове суспільство пішли у минуле. Поява середнього класу зобов’язана зменшити частку найбагатшого 1% населення національному багатстві з 50% 1910 року до 20–25% наприкінці XX — початку XXI століття.
Варто звернути увагу на те, що уповільнення концентрації капіталу та процесу поглиблення нерівності, яке спостерігається після Другої світової війни, сталося зовсім не шляхом поступового еволюційного безконфліктного розвитку, а внаслідок економічних та політичних потрясінь. Відповідно, ідея про те, що сучасні ринкові відносини та необмежена конкуренція якимось «чарівним» чином регулюють майнову нерівність та сприяють гармонійному розвитку, є ілюзорною.
Нове зростання майнової нерівності почало спостерігатися вже з 1970–1980 років, і цей процес триває нині. Незважаючи на появу середнього класу, загальний розподіл багатства залишається вкрай нерівномірним, і напрошується висновок, що для найбідніших 50% населення з точки зору їхньої частки у національному добробуті змінилося небагато.
Структура майнової нерівності
Тридцять п’ять років, що йдуть після закінчення Другої світової війни, були незвичайними, оскільки в цей період вперше стало можливим піднятися на вершину економічних сходів за рахунок своїх власних старань, а не в результаті отримання великої спадщини. Можливо, що живі спогади про ці роки затьмарюють чіткість розуміння більш історично типових тенденцій у динаміці майнової нерівності.
У 1980-1990 роках став з’являтися новий економічний феномен: зарплати та бонуси співробітників вищої ланки найбільших корпорацій та банків досягли неймовірних висот. Частка сукупного фонду оплати праці, що розподіляється на користь 1% населення, досягла 8% на початок 2010 року. Найбільш яскраво ця тенденція спостерігається у США.
Статистичні дані США показують, що починаючи з 1980 року зростання майнової нерівності відбувалося за рахунок збільшення доходів найбагатшого 1% населення, чия частка в національному доході зросла з 9% у 1970 році до 20% у 2010-му. Також значно за цей час зросла частка доходу 9%, що залишилися, з багатих 10%. Це говорить про те, що зростання доходу цієї соціальної групи перевищувало середній рівень зростання економіки США в цілому. Для решти населення Америки зростання доходу становило менше 0,5%.
Проаналізовані дані щодо розвинених країн Європи та Америки вказують на те, що у найбагатшого 1% населення спостерігалося у 1990–2010 роках фантастичне зростання купівельної спроможності, тоді як купівельна спроможність середньостатистичного громадянина перебувала у стагнації.
«Плата за везіння»
Деякі американські економісти пояснюють диспропорційне зростання доходу менеджерів вищої ланки тим, що вони мають унікальні навички та їх продуктивність праці набагато вища за середню. Проте вивчення рівня освіти та професійного досвіду менеджерів, що входять до найбагатшого 1% населення, та 9%, що залишилися (з багатих 10%), не пояснює істотної різниці в рівні оплати їх праці.
Більше того, рівень оплати топ-менеджерів не перебуває у прямій залежності від якості прийнятих ними рішень. Швидше навпаки, якщо в результаті зовнішніх факторів прибуток компанії збільшується, то і компенсація топ-менеджерів зростає. Цей феномен економісти називають «платою за везіння».
З іншого боку, простежується примітна залежність між рівнем прибуткового податку та компенсацією співробітників вищої ланки: починаючи з 1980 року раніше діяв у США конфіскаційно високий рівень прибуткового податку був суттєво знижений, що й могло сприяти вибуховому зростанню розміру доходів. Звичайно, соціальна група, яка виграла від зниження податків і зростання доходів, має значний політичний вплив, який вона використовує, зокрема, для підтримки податків на низькому рівні.
Розподіл доходу від капіталу
Але не тільки безпрецедентне зростання заробітної плати спричинило збільшений розрив у рівні доходів різних соціальних груп у США. Слід також враховувати зростання доходів капітал, який припадає приблизно третину зростання нерівності доходів США. Незважаючи на суттєві контрасти при розподілі оплати праці, нерівність у володінні багатством та розподіл доходу на капітал значніша в рази. Володіння капіталом (і доходом на капітал) завжди сконцентрованіше, ніж розподіл доходу від трудової діяльності.
Наприклад, 10% найбільш високооплачуваних працівників отримує 25–30% від загальної суми національного доходу, що припадає на оплату праці. При цьому решта низькооплачуваних 50% працівників у сукупності отримують приблизно такий самий відсоток від національного доходу, що припадає на оплату праці. У той самий час США багаті 10% населення, отримують прибуток від капіталу, володіють 72% від національного багатства, а найбідніші 50% населення розпоряджаються лише 2% національного багатства.
Зароблене багатство чи успадковане?
Дослідження показують, що тільки для поколінь, що народилися між 1910 та 1960 роком, найбагатший 1% населення складався з людей, для яких основним джерелом добробуту була робота, а не успадкований капітал. Вперше в історії для найбагатшого 1% населення навчання та робота дозволяли мати більш високий рівень життя, ніж успадковане багатство.
Такий стан справ породжував безпрецедентну впевненість у незворотності соціального прогресу, у тому, що нерівність, заснована на спадковому багатстві, незворотно пішла у минуле. Проте вивчення динаміки розміру успадкованих станів доводить протилежне.
Коли рівень прибутковості капіталу значно і стабільно перевищує рівень зростання економіки, то неминуче, що розмір успадкованих станів (багатство, що виникло у минулому) перевищує розмір накопичень (багатство, зароблене в сьогоденні).
Вивчаючи дані про розмір національного багатства Франції, рівень смертності і рівень прижиттєвих накопичень у Франції в період з 1820 до 2000 року, можна зробити висновок, що з 1820 до 1914 року розмір успадкованих станів і прижиттєвих подарунків становив 20% національного доходу, потім він впав до 5%. 15% до 2010 року.
Найнижчого рівня розмір успадкованого капіталу сягнув 1970 року — лише 40% від загального розміру приватного капіталу, тоді як 60% національного приватного капіталу становили статки, зароблені за життя. Починаючи з 1980 року, дві третини приватного капіталу у Франції складають успадковані статки. Враховуючи значний розмір станів, що передаються у спадок у Франції, і припускаючи, що тенденція, що спостерігається, триватиме, цілком імовірно, що до 2050 року частка успадкованого багатства становитиме 90% всього приватного капіталу, тобто повернеться до рівня, що існував на початку XX століття.
Бідна держава у багатих громадян
Цікавий парадокс спостерігається в розвинених країнах, особливо в Європі: за найбільшого у світі розміру приватного капіталу Європі вкрай важко розплачуватися з державними боргами. У розвинутих країнах державний борг наближається до 90% ВВП — небачений рівень з 1945 року. При цьому народи Європи багаті, як ніколи. Однак сумна правда полягає в тому, що це багатство розподілене вкрай нерівномірно: приватний капітал процвітає у бідній державі. Наприклад, в Англії та Франції приватний капітал становить понад 95% національного багатства. При цьому в розвинених країнах процентні платежі за державними боргами перевищують обсяг інвестицій у вищу освіту.
Із трьох можливих способів скорочення державного боргу — запровадження податку на багатство, інфляція чи режим суворої економії — надзвичайний податок на багатство є найсправедливішим і найефективнішим рішенням.
Прогнози на майбутнє
Чи є небезпека, що фінансова глобалізація призведе до ще більшої концентрації капіталу у майбутньому? Вивчення динаміки руху капіталу, що належить окремим індивідам та різним фондам, призводить до висновку, що при середньому прирості капіталу в 4% дуже великі статки збільшуються на 6–7% на рік, тоді як дрібніший капітал зростає зі швидкістю всього 2–3% на рік.
На прикладі зростання фінансових портфелів найбільших університетів США (розміром понад 15 млрд доларів) стає зрозуміло, що найбільші портфелі збільшуються у розмірах швидше, ніж скромніші. Пояснюється це тим, що власники великого капіталу, по-перше, більш терпимі до ризиків при інвестуванні і, по-друге, можуть дозволити собі найняти найкращих (і, відповідно, дорогих) керуючих активами, які розробляють найкращі інвестиційні стратегії, які приносять максимально високий дохід.
Особам з невеликими заощадженнями недоступні ні високоефективні управляючі активами (занадто дорого), ні високоприбуткові альтернативні інвестиції (занадто високі мінімальні граничні значення для «входу»).
Тобто при досягненні капіталом певного розміру він приростає згідно зі своїми внутрішніми законами, у тому числі й тому, що власник такого капіталу може практично весь дохід на капітал реінвестувати.
Припускаючи, що у другій половині ХХІ століття глобальне зростання економіки становитиме приблизно 1,5% на рік при рівні заощаджень приблизно 10%, можна вивести, що обсяг глобального капіталу перевищить обсяг глобального доходу приблизно сім разів. З точки зору концентрації капіталу весь світ виглядатиме, як Європа в період із XVIII століття до початку Першої світової війни.
Згідно з наявними даними, одна тисячна населення земної кулі (приблизно 4,5 млн осіб, які володіють капіталом у середньому розмірі 10 млн євро), розпоряджається 20% глобального багатства. Якщо подібна тенденція продовжиться (зростання дохідності великих станів у 6% за середнього приросту глобального капіталу 2% на рік), через 30 років тисячна населення планети контролюватиме 60% глобального багатства.
Подальше збагачення дуже багатих відбуватиметься за рахунок збіднення середнього класу. Навряд чи сучасні демократичні інститути здатні ефективно функціонувати за умов політичного невдоволення більшості населення.
Що робити?
Роль держави в економіці є предметом гарячих дискусій — одні закликають зовсім скасувати державу, покладаючись цілком на ринкові механізми; інші, навпаки, прагнуть підвищити роль держави у регулюванні економіки. І ті й інші частково мають рацію: необхідні як зовсім нові інструменти для приборкання фінансового капіталізму, що «оскаженів», так і модернізація податкової системи та системи соціального забезпечення, які стали настільки складними та громіздкими, що загрожують підірвати свою власну дієвість.
Наприклад, державна інтервенція запобігла краху міжнародної фінансової системи у 2007–2008 роках, проте держава поки що не змогла вжити заходів адекватного реагування щодо умов, які уможливили фінансову кризу, зокрема щодо кричущої непрозорості світових фінансових потоків та зростання майнової нерівності.
Прогресивна шкала прибуткового податку
Одним із суттєвих нововведень XX століття був розвиток прогресивного оподаткування доходів та оподаткування на спадщину. Ці інститути відіграли значну роль у зниженні майнової нерівності у XX столітті і багато в чому пояснюють, чому концентрація багатства так і не досягла рівня початку XX століття.
У той же час стрімке зниження прогресивного прибуткового податку в США та Великобританії з початку 1980-х років, можливо, відіграло свою роль у зростанні найвищих доходів та розширенні прірви між багатими та бідними. Одночасно розвиток податкової конкуренції між державами (так і не зумілими вести скоординовану податкову політику) змушує багато урядів звільняти дохід на капітал від прогресивного оподаткування, що може призвести (або вже призвело) до регресивного оподаткування верхівки доходів.
Цікаво, що США були першою країною, де ставка податку перевищувала 70% на найвищі доходи у 1919–1922 роках та на спадок у 1937–1939 роках. Вважається, що метою такого високого податку було не так поповнення державної скарбниці, як обмеження зростання максимальних доходів і спадків, розміри яких законодавці на той час визнавали соціально неприйнятними та економічно неефективними.
Прогресивний податок на доходи справедливо можна віднести до ліберальних інструментів зниження майнової нерівності як компроміс між соціальною справедливістю та індивідуальною свободою.
Проте внаслідок податкової реформи 1986 року максимальна ставка прибуткового податку США впала до 40%. У цей час різко стали зростати доходи менеджерів вищої ланки.
Виходячи з необхідності суттєво збалансувати майнову нерівність у США, є розумним запровадити ставку прибуткового податку на дохід, що перевищує 1 млн доларів на рік, приблизно у розмірі 80%. Такий податок не лише не обмежить зростання економіки США, а й дозволить розподілити плоди цього зростання адекватніше.
Наприклад, для фінансування зростання інвестицій у розвиток освіти та охорони здоров’я у США слід підняти ставку податку на доходи, що перевищують 200 тис. доларів на рік, до 50–60%. Однак очевидно, що нічого подібного відбуватися найближчими роками у США не буде.
На жаль, історія застосування прогресивної шкали оподаткування США протягом XX століття вказує на повільний рух у бік становлення олігархічного режиму.
Податок на багатство
Крім прогресивного прибуткового податку, одним із способів приборкання вибухонебезпечного зростання великих станів може бути запровадження глобального прогресивного податку на багатство разом із підвищенням рівня прозорості міжнародних фінансових операцій. Умовою функціонування такого податку стала б відкритість капіталу демократичним інститутам, що є необхідною умовою для ефективного регулювання банківської системи та міжнародних потоків капіталу.
Основне завдання податку на багатство — не так фінансування соціальних проектів, як призупинення нескінченного зростання майнової нерівності та регулювання фінансових та банківських систем для запобігання кризам.
Без запровадження глобального податку багатство є ризик, що частка 1% населення світовому багатстві продовжуватиме нескінченно зростати. Більше того, якщо в умовах вільної торгівлі та вільного руху капіталу та робочої сили не буде сильної соціально орієнтованої держави та прогресивного оподаткування, то небезпека виникнення націоналістичних та протекціоністських настроїв зросте у багато разів.
Податок на багатство, на відміну податку з доходів від капіталу, повинен дозволити більш справедливо оцінювати і оподатковувати дуже великі стану. Ставка податку на багатство має бути низькою — у розмірі лише кількох відсотків. Однак ніхто поки що не пропонує абсолютних цифр. Податок на багатство — нова ідея, і вона повинна бути адаптована до капіталізму XXI століття. У демократичних інститутах Європи та Америки мають обговорюватися шкала ставок цього податку, основи оцінки оподатковуваних активів, порядок передачі та обміну інформації про розмір активів та їх власників.
Проте доводиться констатувати, що запровадження прогресивного податку на багатство потребує недосяжного нині рівня міжнародного співробітництва та політичної інтеграції між країнами в Європі. Тому зрозуміло, що зараз запровадження податку капітал у глобальному масштабі є утопією.
Прозорість фінансових потоків
Обґрунтована дискусія щодо підходів до вирішення глобальних проблем, що стоять перед людством (майбутнє соціально орієнтованої держави, вартість переходу на нові джерела енергії тощо), можлива лише за наявності точних та повних даних про розподіл багатства у світі.
На жаль, значну частину світового капіталу «заховано» в офшорних зонах. Фінансова прозорість може бути досягнута, якщо європейські та американські банки повідомлятимуть відповідні державні органи про всі операції за рахунками своїх клієнтів.
Висновок
Згідно з Пікетті, розрив у добробуті 10% населення і решти населення США та Західної Європи став збільшуватися починаючи з 1980 року і продовжуватиме зростати принаймні до кінця XXI століття.
Вивчений Пікетті величезний масив інформації, зібраний за три століття, вказує на те, що така економічна нерівність є нормою. Наслідком цього є той факт, що можливості окремого індивіда піднятися на вершину майнової ієрархії все більшою мірою визначатимуться успадкованим сімейним станом, ніж його власними достоїнствами.
Більше того, закони сучасної ринкової економіки просто підштовхують до того, щоб концентрація багатства в руках крихітного відсотка населення продовжувала зростати. Якщо держава не втручатиметься в ці процеси, то не можна виключити ризик політичних заворушень у розвинених країнах Заходу.
Динаміка майнової нерівності, продемонстрована Пікетті, очевидно суперечить одному з фундаментальних принципів демократичного суспільства, що полягає в тому, що матеріальний успіх має бути результатом зусиль та талантів кожного індивіда, а не його предків.
Незважаючи на те, що цей принцип успішно втілювався в життя протягом приблизно 30-40 років після закінчення Другої світової війни, Пікетті спробував довести, що цей період є «аномалією», викликаною потрясіннями двох світових воєн, і не може розглядатися як природний прояв економічних процесів, що діють у суспільстві.
Пікетті пропонує суттєво підвищити роль держави у регулюванні економіки в міжнародному масштабі, зокрема шляхом введення глобального податку на багатство. При цьому Пікетті сам визнає, що на даний момент такі дії є повною утопією.
Можна критикувати автора за підходи до аналізу фактичних даних і не погоджуватися з його висновками, але очевидно, що його дослідження змушує глибоко задуматися про соціальні та політичні наслідки майнової нерівності у XXI столітті.
Поняття, що використовуються
Капітал визначається як сума будь-яких активів (за винятком «людського капіталу»), які можна мати у власності та обмінювати на якомусь ринку. Капітал може перебувати у власності окремих індивідів (приватний капітал) чи власності держави (публічний капітал). У Пікетті поняття «капітал» та «багатство» взаємозамінні.
Національний капітал, або національне багатство, складається з суми нефінансових активів (земля, будівлі, товарні запаси, обладнання, інфраструктура, патенти та інша інтелектуальна власність) та фінансових активів (банківські рахунки, інвестиційні фонди, акції, облігації, пенсійні фонди, страхові поліси та інші фінансові інструменти). Національний капітал складається із суми приватного капіталу та громадського капіталу.
Національний дохід визначається як сума всього доходу, отриманого особами будь-якої держави в цьому році, і складається з доходу, отриманого на інвестований капітал (дохід від капіталу), та доходу, що отримується від трудової діяльності (трудовий дохід).
Розмір національного капіталу визначається його співвідношенням із національним доходом. У більшості розвинених країн національний капітал перевищує розмір національного доходу у 5–6 разів.
Зростання економіки визначається як результат взаємодії двох складових – зростання населення та зростання продукції на душу населення.
Перший закон капіталізму – країна, в якій високий рівень заощаджень при повільному рівні зростання економіки, протягом тривалого періоду акумулює величезний капітал (стосовно розміру національного доходу), що, у свою чергу, істотно впливає на соціальні структури та розподіл багатства.
Другий закон капіталізму — закон кумулятивного зростання та кумулятивної прибутковості — навіть незначне перевищення прибутковості капіталу над рівнем зростання економіки протягом тривалого періоду призводить до значного зростання капіталу, а також потужних та дестабілізуючих ефектів на структуру та динаміку соціальної нерівності.
